Людоньки, кіко ж то вже мене тут не було? Стільки всякої всілячини за ті дні назбиралося, що не знаю з чого почати, тому певно доведеться почати з початку.
Хочу повернутись, мисленнєво й чуттєво, до вихідних двотижневої давності, коли ми з Маркіяном (незважаючи на той непосильний граніт науки, що ще лежав вдома недогрижений) намагалися культурно збагачуватися. У п*єтненьку доля занесла нас на найпершіший день Джаз Безу, а у недільне надвечір*я я покинула свій талановитий переклад японського мультика і ми потеліпалися трамвайчиком у чудовий львівс/шький театр Воскресіння.
Ото я собі думаю, "джаз без" - без чого ж той джаз, га? Ну, направду, для мене той п*ятничний вечір швидше був Без Джаз(у), а не так як задумано. Маріанна Садовська, емігрантка з України, героїня тіятру Заньковецьої і одноосібна володарка дивовижного музичного інструменту, схожого до лежачого акордеону, безперечно давала жару. Голос в кобіти звичайно на славу і харизма в нагрузку теж присутня. Не кожна могла б вийти на сцену у чорному пальто і короткій спідниці (чи не червоній) і так заводово тупотіти ногами. Апогеєм дійства, як я здогадалася, став момент коли та панянка (може й пані, здалеку не конче видно) здерла з волосся гумку і стала вільна від усіх обмежень. Народні, а якщо точніше, то загалом фольклорні (бо не лише українські) мотиви і тексти - серцевина пісенно-поетичного імпульсу їхнього бенду, і, відповідно, ключова складова Маріанниного амплуа. Я собі мислю, моїй цьоці Галі вона б склала достойну конкуренцію. Все то воно файно, але за тими всіми викрутасами місця для Джєєєзу майже не лишилося. Назвіть мене неотесаною чи предвзятою, але не було там ні "душе-роздираючої" блюзової компоненти, на яку опирається джаз, ні мнягеньких і солодких звуків, ні (to make the matters worse) навіть малюсінького сакса. Хай пробачить мене всіми шанований Джером Спірітус, але Садовська мого серця не торкнулася, торкнулася лише моїх вух, і під закінчення концерту вуха вже були цалкєм готові тікати додому. Але "біда не в тім, що свище вітер лютий" (як співає вєчно маладой Пономарьов), а в тім, що йти на жодну іншу джаз-безівську імпрезу в мене вже не було ніякої охоти. Насправді, то дарма, бо там ше десь пізніше вимальовувався "Шоколад" і "Тріо когось там-когось там", яке ми слухали 2 роки тому і мені дуже сподобалось. Неверзелес, цьогорічне джазування для нас на Садовській і вклєкло.
Розкрию карти і відразу признаюся, що відвідини Воскресіння залишили мене у значно піднесенішому настрої, хоча і не конче позитивному гуморі. Тим не менше, я свідома того, що за гумором треба було ходити на виставу про Миколая, а ми пішли у (тобто на) Вишневий сад. На цю виставу я хотіла потрапити уже давненько, але якби не зустріла Душного, який мене засоромив (сказавши, шо я хоч колись могла б вже нарешті за стільки років прийти і подивитись на їхні вистави за його участю), то «ноубаді кновс» (як казала Наталя ГукJ) коли б я на неї нарешті попала. А так ми домовились про точну дату, і відступати було нікуди.
Короткий ліричний відступ і біографічна замітка. Душний Андрій Любомирович - мій однокласник і довголітній (і довготелесий друг). Наша дружба почалась ще у ранньому дитинстві, як люблять згадувати мої батьки (до речі, із тих дорослих, які при мені висловлювали свою думку про Душного, вони чи не єдині були свято переконані, що він – гарний і чемний (!) хлопчик). Він проводжав мене «до повороту», де мене забирав машиною тато, а ми часом його підвозили у музичну школу, куди він ходив на сопілку (тепер він висить там на дошці пошани разом із моїм улюбленим Славчиком). Друге найяскравіше враження моїх батьків про Душного – те, що у нього всі руки вічно були в чорнилі. На відміну від першого враження (див. вгорі), тут вони не помилялися J. Щодо театральної кар’єри Душного, то почалася вона з багаторічної ролі Антипка, яку він блискуче виконував у виставі до дня Св. Миколая. Трохи згодом, ми побачили його у «У неділю рано зілля копала» - виставі преславутої театральної студії «Шпаки». Поза тим, свої непересічні акторські здібності Андрійко проявляв у повсякденному житті, але їх не так то й просто описати словами. У мене й досі є враження, що я знаю Душного навиворіт, хоча прекрасно розумію, що це вже ілюзія. Він – один із небагатьох моїх друзів, що вперто втілюють у життя давні і навіть здавалося б дитинні мрії, і я за це його страшно поважаю і люблю (користуючись нагодою, хочу висловити сподівання, що він не образиться на мене за те, як я все тут прямолінійно виклала). На даному етапі, Душний працює і творить у театрі Воскресіння, гастролює і певно займається ше чимось, про що я не маю поняття.
Повернімося до Вишневого саду. Незабутнє використання реквізиту - перш за все. Музичний і танцювальний супровід, проекція слайдів на сцену, вогняні елементи, фонові шуми, оці дивовижні металеві каркаси, які совгалися туди-сюди цілу виставу, врешті-решт, композиція із білої білизни (вибачте за тавтологію) та білих парасольок – сам цей бек-граунд вартує того, щоб на нього подивитися. Актори. Ну, їх треба бачити. Та сама рок*н*рольна енергія, яку вони вихлюпували у «Божевільних від кохання», присутня і у «Вишневому саді», лише характер її ліричніший і вишуканіший. На сюжеті зупинятися не буду. Якщо ви читали – вам же краще, бо я, наприклад, - турок турком, і мені місцями було складно. Вкінці вистави я плакала. Крапка.
Ну і про Душного, він же – Петя Трофимов. Дивно бачити своїх близьких знайомих на сцені, особливо таких колоритних як Душний. Я веду до того, що для мене швидше Петя Трофимов був Душним, а не Душний Петьою Трофимовим J. Знайомі інтонації, жести, міміка – Антипко у всій красі, хто б мені що не казав. Після фрази «це вже не смішно!» ми з Маркіяном переглянулися. Ми особисто чули її від Душного 198 тисяч раз (щось мене нині Пономарьов згадує). Не знаю, чи то просто Андрієві так вдало підібрали роль, чи то він все життя жив тією роллю (а ми то і не знали)…
На цій радісній ноті, завершую оповідь про наші просвітницькі походеньки. «Вишневий сад» залишив у серці вишневий слід, Садовська з садом не зрівнялась….
Щиро Ваша,
Сяночка
Немає коментарів:
Дописати коментар