Буковино - Подільська експансія з елементами туризму і присмаком Середньовіччя (II)

Два дні проведені у Кам*янці-Подільському - на фоні магнітної привабливості міста - видалися дійсно куцими. Старі мури зустріли нас дощиком і гарячим борщем - Україна Україною - можна б і поскаржитись, а можна і потішитись. Штаб-квартирою нашого "експансійного" загону став готель "Тарас Бульба" (не посоромлюсь безкоштовної реклами) - після Чернівецької радянської махіни він гостинно підморгував і манив нас симпатичними кімнатками, оббитими деревом, гарячою водичкою, акуратністю і чистотою, рівно ж як і вай-фаєм :). Не запиталась , коли готель засновано, але культ Бульби тут явно культивується (такий собі невишуканий каламбурчик), оскільки на рецепції навіть лежить пошарпана книжчина Гоголя, сперта з якоїсь місцевої бібліотеки.

Про сам замок в принципі писати без потреби, позаяк його тре видіти :) У порівнянні із туманними образами 7ми-річної давнини, зараз там відкрито значно більше коридорів і внутрішніх ходів, а ше в подвір*ї можна постріляти з лука і арбалета. Показово, що у замку функціонує досить нормальний (!) і безкоштовний (!) туалет, звичайно без ілюзій щодо туалетного паперу чи мила. Оповідь про історичне житіє і внутрішні(як і міжнародні) колізії фортеці були цікавими, проте пам*яті не тримаються, а вона теж з ними не церемониться. Одначе, хочу зауважити, що за версією двох сучасних, молодих, красивих і перспективних львівських історіографів неабияку ролю в історичному тріумфі Кам*янця відіграли жаби з місцевої річки, які мужньо боронили фортецю не на життя, а на смерть. Завдяки жабам, чи навіть "бай мінс оф" жаби, місто може похвалитись ще однією, не можу точно пригадати якою, цікавинкою - "а-ля" перший політ повітряної кулі (обмеженій певною територією, чи часом, чи ще чимось там). Все зводиться до того, що одна з найхоробріших жаб наклала головою аби піднятись у небо і підняти своїх друзів-городян (як знаємо, потім кмітлива принцеса Фіона використала цей прийом, чим принесла світову славу свому любому Шрекові). Тому, на абсолютно інноваційних засадах, пропонуємо не обмежувати Кам*янець назвою "міста семи культури", а якось вписати туди і саможертовних жабок.

Якщо ж вділити жменьку уваги місцям гурманних насолод, то, хоча й поза готелем ми обідали всього раз, я запримітила у старій частині міста NY Street, де принаймі можна передбачити, що тобі запропонують. Опріч того, ми завітали у кафе-ресторан "під брамою" - відразу ж коло виходу на міст, що веде до замку, по ліву руку. "Сімпатішно" там бодай завдяки гарному розташуванню - відкривається вид на саму фортецю і Смотрич. Ціни по-моєму не надто аж кусючі, пригадую, що курячий бульйон з лапшою коштувамв десь біля 15 гривень і був цілком пристойний (куркою і пахло, і вона там плавала).

Ну і на останок, є у Кам*янці цілком безцінне і потішне сувенірне містечко, яке нагадало мені мініатюру Площі ринок, шиворіт на виворіт :) може воно й не супер-ориґінальне, але пройти повз нього без якигось та й емоцій не можливо :)

p.s. у мене склалось враження, що Кам*янець ревно гордиться своєю причетністю до фільму "Тарас Бульба", оскільки на внутрішніх стінах фортеці вони гордо причепили драбини-реквізити, які подарувала їм кіностудія.

Буковино - Подільська експансія з елементами туризму

Сьогодні пряма трансляція ведеться з Кам*янця -Подільського. Мій позитивний погляд на кам*янець, правда, сформувався ще років 7 тому ( і думаю до того не мало причетний Маркіян). А теперка (!) маю за спиною двохденний досвід Чернівців і містечок Вижниця та Глибока, плюс не менш славетний Хотин, куди завітала (тут мені дуже бракує контініуса, щоб можна було сказати завітовувала:)) наша європейсько-перекладацька місія.

Отож бо й воно. За три дні такий маршрут, то вам не "мана-мана-піті-піті", як співали нині німкені. Чернівці здивували мене якоюсь неукраїнською, аж надмірною, відповідно позірною, чистотою, хоча, маю визнати, нашому Львові, сповненою львівШькою інтеліґенЧією, залишається до такої вилизаності лише прагнути. Чернівецький університет справив на мене надзвисайне враження, хоча я його бачила лишень з вікна. Якщо б тре було його з чимось порівняти, то на дуже особистому рівні - десь приблизно таким я уявляла собі Гоґвартс, коли читала Гаррі Поттера в 15 років :) Чернівці виявляється були засновані (переша згадка) 1408 року, тож в них теж недавно був солідний ювілей. А ще - наодній з центральних вулиць, до речі дуже вдало пішохідній, ми сиділи у симпатичній кафешці, забацаній у якомусь на половину арабському стилі. Там був добрий чай і смачнючий сирковий торт, але нааавіть не хочу думати про те, скільки він мусив коштувати. Готель Черемош, де ми зупинялися є бездоганним зразком радянського комплексу помпезності, втіленого у монументально страхітливій претензійній споруді суворого соцреалізму. Врешті-решт, кількість у якість там ніколи так і не переросла.

Про Вижницю і Глибоку, на жаль, не зможу багато повісти, але у Вижниці по-моєму проходить якесь важливе автораллі. Все це оточено достоту буковою природою, що позитивно впливає на душу, і, можливо, навіть на виконання синхронного перекладу. У Глибокій, що цікаво, є (як ми зрозуміли) 2 кафе, і мєсні жителі розпочали затяту дискусію на тему їхніх переваг і недоліків. Ми ( а зокрема Влад із Одеси) кинули зерно в благодатний ґрунт.

На нині все, бо я хочу спати, а ві-фі є лише у холі, а ночувати тут на шкіряному диванчику я не хочу. Трішечки про Хотин і про неймовірні Тарасо-Бульбівські симпатії і європейські амбіції Кам*янця розповім завтра.

Ваша Я

Придурки all around us

Цікаво, на скільки місяців чи років вкорочує життя один випуск новин...? Як мінімум, на двадцять хвилин, а недільний і на більше...

Послухали нинькай про святкування стосорокарічного ювілею вождя. Фіфочка, юна комсомолка, правда вже добряче підтоптана у провінційному підстоличному Житомирі, заявила на камеру шо їй найбільше імпонує те "шо Лєнін за робочіх, а значіт і за молодьож"...

Ні, ну цих, зазомбованих старих пердунів і фіолетовогривих красноварґатих москалих я ше розумію, чи ж вони бачили шось ліпше... а зрештою, чи ж їм було зле? Як наших людей вивезли на Сибір, а їх заселили у центрові квартири і вони відтоді відразу ж перетворились (за вдалою згадкою Бліні) на "коренних Львовян"... Але як попадають у ті лави молоді люди, це надзагадка, яку "умом не понять".... може б хтось мені спробував пояснити, реально було б цікаво.

Не дивіться новин,

Ваша Я

Джазовий сад і Вишневий без або як ми побували одною Д.... на двох празниках :)

Людоньки, кіко ж то вже мене тут не було? Стільки всякої всілячини за ті дні назбиралося, що не знаю з чого почати, тому певно доведеться почати з початку.

Хочу повернутись, мисленнєво й чуттєво, до вихідних двотижневої давності, коли ми з Маркіяном (незважаючи на той непосильний граніт науки, що ще лежав вдома недогрижений) намагалися культурно збагачуватися. У п*єтненьку доля занесла нас на найпершіший день Джаз Безу, а у недільне надвечір*я я покинула свій талановитий переклад японського мультика і ми потеліпалися трамвайчиком у чудовий львівс/шький театр Воскресіння.

Ото я собі думаю, "джаз без" - без чого ж той джаз, га? Ну, направду, для мене той п*ятничний вечір швидше був Без Джаз(у), а не так як задумано. Маріанна Садовська, емігрантка з України, героїня тіятру Заньковецьої і одноосібна володарка дивовижного музичного інструменту, схожого до лежачого акордеону, безперечно давала жару. Голос в кобіти звичайно на славу і харизма в нагрузку теж присутня. Не кожна могла б вийти на сцену у чорному пальто і короткій спідниці (чи не червоній) і так заводово тупотіти ногами. Апогеєм дійства, як я здогадалася, став момент коли та панянка (може й пані, здалеку не конче видно) здерла з волосся гумку і стала вільна від усіх обмежень. Народні, а якщо точніше, то загалом фольклорні (бо не лише українські) мотиви і тексти - серцевина пісенно-поетичного імпульсу їхнього бенду, і, відповідно, ключова складова Маріанниного амплуа. Я собі мислю, моїй цьоці Галі вона б склала достойну конкуренцію. Все то воно файно, але за тими всіми викрутасами місця для Джєєєзу майже не лишилося. Назвіть мене неотесаною чи предвзятою, але не було там ні "душе-роздираючої" блюзової компоненти, на яку опирається джаз, ні мнягеньких і солодких звуків, ні (to make the matters worse) навіть малюсінького сакса. Хай пробачить мене всіми шанований Джером Спірітус, але Садовська мого серця не торкнулася, торкнулася лише моїх вух, і під закінчення концерту вуха вже були цалкєм готові тікати додому. Але "біда не в тім, що свище вітер лютий" (як співає вєчно маладой Пономарьов), а в тім, що йти на жодну іншу джаз-безівську імпрезу в мене вже не було ніякої охоти. Насправді, то дарма, бо там ше десь пізніше вимальовувався "Шоколад" і "Тріо когось там-когось там", яке ми слухали 2 роки тому і мені дуже сподобалось. Неверзелес, цьогорічне джазування для нас на Садовській і вклєкло.

Розкрию карти і відразу признаюся, що відвідини Воскресіння залишили мене у значно піднесенішому настрої, хоча і не конче позитивному гуморі. Тим не менше, я свідома того, що за гумором треба було ходити на виставу про Миколая, а ми пішли у (тобто на) Вишневий сад. На цю виставу я хотіла потрапити уже давненько, але якби не зустріла Душного, який мене засоромив (сказавши, шо я хоч колись могла б вже нарешті за стільки років прийти і подивитись на їхні вистави за його участю), то «ноубаді кновс» (як казала Наталя ГукJ) коли б я на неї нарешті попала. А так ми домовились про точну дату, і відступати було нікуди.

Короткий ліричний відступ і біографічна замітка. Душний Андрій Любомирович - мій однокласник і довголітній (і довготелесий друг). Наша дружба почалась ще у ранньому дитинстві, як люблять згадувати мої батьки (до речі, із тих дорослих, які при мені висловлювали свою думку про Душного, вони чи не єдині були свято переконані, що він – гарний і чемний (!) хлопчик). Він проводжав мене «до повороту», де мене забирав машиною тато, а ми часом його підвозили у музичну школу, куди він ходив на сопілку (тепер він висить там на дошці пошани разом із моїм улюбленим Славчиком). Друге найяскравіше враження моїх батьків про Душного – те, що у нього всі руки вічно були в чорнилі. На відміну від першого враження (див. вгорі), тут вони не помилялися J. Щодо театральної кар’єри Душного, то почалася вона з багаторічної ролі Антипка, яку він блискуче виконував у виставі до дня Св. Миколая. Трохи згодом, ми побачили його у «У неділю рано зілля копала» - виставі преславутої театральної студії «Шпаки». Поза тим, свої непересічні акторські здібності Андрійко проявляв у повсякденному житті, але їх не так то й просто описати словами. У мене й досі є враження, що я знаю Душного навиворіт, хоча прекрасно розумію, що це вже ілюзія. Він – один із небагатьох моїх друзів, що вперто втілюють у життя давні і навіть здавалося б дитинні мрії, і я за це його страшно поважаю і люблю (користуючись нагодою, хочу висловити сподівання, що він не образиться на мене за те, як я все тут прямолінійно виклала). На даному етапі, Душний працює і творить у театрі Воскресіння, гастролює і певно займається ше чимось, про що я не маю поняття.

Повернімося до Вишневого саду. Незабутнє використання реквізиту - перш за все. Музичний і танцювальний супровід, проекція слайдів на сцену, вогняні елементи, фонові шуми, оці дивовижні металеві каркаси, які совгалися туди-сюди цілу виставу, врешті-решт, композиція із білої білизни (вибачте за тавтологію) та білих парасольок – сам цей бек-граунд вартує того, щоб на нього подивитися. Актори. Ну, їх треба бачити. Та сама рок*н*рольна енергія, яку вони вихлюпували у «Божевільних від кохання», присутня і у «Вишневому саді», лише характер її ліричніший і вишуканіший. На сюжеті зупинятися не буду. Якщо ви читали – вам же краще, бо я, наприклад, - турок турком, і мені місцями було складно. Вкінці вистави я плакала. Крапка.

Ну і про Душного, він же – Петя Трофимов. Дивно бачити своїх близьких знайомих на сцені, особливо таких колоритних як Душний. Я веду до того, що для мене швидше Петя Трофимов був Душним, а не Душний Петьою Трофимовим J. Знайомі інтонації, жести, міміка – Антипко у всій красі, хто б мені що не казав. Після фрази «це вже не смішно!» ми з Маркіяном переглянулися. Ми особисто чули її від Душного 198 тисяч раз (щось мене нині Пономарьов згадує). Не знаю, чи то просто Андрієві так вдало підібрали роль, чи то він все життя жив тією роллю (а ми то і не знали)…

На цій радісній ноті, завершую оповідь про наші просвітницькі походеньки. «Вишневий сад» залишив у серці вишневий слід, Садовська з садом не зрівнялась….

Щиро Ваша,

Сяночка

Начебто я читала Шоу

Колись, ще у класі 11му я готувалася до поїздки на олімпіаду. З англійської :) ну і підшукувала всілякі цитати, які можна було б використати потім у творчому завданні. Цитати - цікава штука. Їх можна приплести майже до будь-чого, а потім відштовхнутися від їхньої ключової ідеї і почати розвивати думку у потрібному тобі напрямку. За принципом "якби риба мала шерсть, то би мала воші.." :) З іншого боку, цитати створюють враження глибокої начитаності, навіть якшо ти насправді "дупля не даєш" шо це за чолов*яга сказав таку мудрезну річ. Кортко кажучи, у вас є багато шансів to nail it якшо ви вліпите у свою писанину влучну або не дуже цитату.

Так от. Один з висловів, що міцно засів у моїй пам*яті ще з тих часів, належить Бернарду Шоу. Відразу признаюся, нічого крім його "Пігмаліона" я не читала і з якої оказії він прорік цю крикучу життєву правду, я навіть приблизно не знаю. А звучить вона так:

"The worst sin towards our fellow creatures is not to hate them,

but to be indifferent to them."

Курде, скільки житєвої гіркоти... Найболючіше б*є по самооцінці саме байдужість, особливо від дорогих тобі людей. Може знаєте, є такий гамериканський серіал - Two and a half men. Там у двох братів, Алана і Чарлі, дуже непрості стосунки з мамою. Одначе Алан завжди робить над собою зусилля і поводиться з мамою чемно, а Чарлі, напротивагу, ту маму тупо ігнорує. Мама їхня, звичайно, теж добрий фрукт. Вона знає, що приязність Алана - позірна, але всеодно її цінує.... Вона каже: "At least Alan cares enough t0 lie..."

А я ото собі мислю... нас оточує стільки людей, хоорших, поганих (найчастіше і одне, і друге разом), а ми іноді навіть don't care enough.... don't care enough to acknowledge their presence, don't care enough to either appreciate or detest them.. Не будьте байдужими до навколишніх, не трактуйте людину як пусте місце, шукайте у собі почуття, виявляйте ці почуття... Бо, як каже моя дорога бабця, "що зробиш - не розробиш, що сталось - не вернуть".

Вибачайте за такий похмурий понеділковий пост. Від себе самої важко втекти.

Бай зе вей, вітаю себе з першим днем аспірантського життя...

Цьом

OGIM:(

З секретного архіву сім*ї Микиток: Як Пережити Весілля. Частина I.

"Весілля, весілля, на весіллі люди,

скажіть мені люди, скажіть мені люди, коли моє буде...."

Я своє весілля вже відгуляла, і зробила це без зайвих порад, як то кажуть, з чистого листка...

Але для тих, хто лише недавно зважився стати на рушничок щастя, чи то пак, зав*язати вузол{tie the knot} - відчуваєте, яка глибочезна різниця між українською і англійською образністю і оптимізмом підходу до справи! - декілька наших з Маркіянчиком пост-весільних тіпсів можуть видатися корисними. Тим більше, хочеться занотувати весь цей непересічний експіріенс поки спогади ще палхкотять у пам*яті.

Так от. Багато хто свято переконаний, що весілля - один з найщасливіших днів у житті. Я не буду цього заперечувати :) одначе, попереджу, що ви з можете у це вірити все життя, за винятком десь місяця до весілля і хоча б двох тижнів після. Щодо самого весільного дня - то навіть не скажу, бо, повірте, ви взагалі не встигнете над цим задуматися. І, перш ніж, ви встигнете зрозуміти, що це справді Ви у шикарній білій сукні, що це справді Вам якась полька-туристка говоритиме біля Вірменки "Kohanie, jestes' piękna!", що це дійсно Вами нині мріє бути кожна манюня дівчинка на весільній забаві - цей день мине, так же несподівано як і прийшов. Врешті-решт, не мені вам розказувати про плинність прекрасних моментів... всі ми знаємо, як швидко минають канікули і як довго тягнеться сесія :)))

Ту кат зе лонг сторі шорт. Якщо децизія з*єднати ваші серця і життєві дороги воєдино вже прийнята - обдумайте за скільки часу це возєднання відбудеться.

1. Не робіть заручальний період надто довгим :) Всеодно, вся найактивніша підготовка (весільний кіпіш) проходить у останній місяць-півтора. Як ви вже вирішили одружитись, то всерівно за тих зайвих кілька місяців не відкрутитеся :) Крім того, якшо є забагато часу на вибір вбйорів, квітів, декорацій і всіх інших весільних регалій - то голова починає йти обертом і з*являється непереборне бажання втекти у Лас Вегас. Шкода, шо він так далеко і там певно нема греко-католицької церкви :)
2. Добре обдумайте дату, зокрема пору року, коли відбудеться ваш Біг Дей :) Якщо весілля у кінці літа чи на початку осені - то практично все літо йде киці під хвостик... з іншого боку, влітку можна влаштувати собі неперевершений хані мун, який затьмарює абсолютно всі передвесільні жертви. Тому, добре прорахуєте свої можливості взяти відпустку і поїхати разом на край світу.
3. Перш за все, ШУКАЙТЕ ВЕСІЛЬНЕ ВЗУТТЯ! Бо у Львові знайти шось людське - нереально. Ви скажете - як же взуття без сукні? Хм:) всерівно ви з собою сукню по взуттєвих магазинах тягати не будете, навіть якшо дуже хочете подивитися чи пасує. Шукайте білі мештики, з зручною колодочкою, такі шоб не стидно було показати до знимки. І, в кінцевому результаті, ви довідаєтесь що для кінцевої примірки сукні - КОНЧЕ треба мешти, шоб підкоротити довжину. Всяким забобонам стосовно відкритого носка чи відкритої п*ятки (у кожного своя версія) - не вірте! Ви того всього силу-силенну за період заручин наслухаєтеся, і якшо тому всьому вірити, то можна швидже в саван загорнутися, ніж вийти заміж.
4. За сукню дуже не переживайте. Це звичайно туфта, що всі весільні сукні гарні. Далеко не всі... але гарні трапляються. Знайдіть собі сукню зі своїм характером :) так шоб ви себе в ній відчували, як чистопробна і чистокровна Ярка, Марічка, Юля, Ірця, Оленка, Сянька чи хто там з вас виходитиме заміж :) не раджу сукню купляти - нашо вам шоб та краса висіла в шафі, потрохи жовкла і збирала порохи, а ваше серденько обливалось кров*ю. Всеодно, ні ваша доня, ні навіть молодша сестра тої сукні не вдягне. Я свою купила, але відразу ж домовилася про поствесільний продаж. За день по весіллі моя сукня вже помандрувала до хімчистки. А у мене від неї залишилися якнайкращі спогади ( я запам*ятала її молодою і красивою :)), і дві тисячі зекономлених гривень. А на згадку лишився вельон і рукавички - цілком достатньо.
5. Справа не останньої ваги - вибір костюма для вашого судженого. Якшо ваш обранець не такий довгорукий як мій - то вам буде простіше. Ми шукали костюм довго, а сорочку на мого мацюпусінького Маркіянчика взагалі можна купити лише в одному магазинчику на південному, де продаються польські сорочки. Щодо кольорів( як сукні так і костюму) - це звичайно справа індивідуальних смаків. Як на мене, то ніщо не може конкурувати з чорно-білим ансамблем. У ньому є такий простий і елегантний шик, якого важко досягнути іншим способом. Пам*ятайте, незалежно від того, що вам подобається кожному окремо, це все повинно ще й гарно дивитися разом.

На цьому завершую першу частину весільного літопису, бо змучилася і скоро прийдуть діти на заняття. Не хочу тут займатися рекламою чи антирекламою, тому від коментарів про магазини утримаюсь. Але тримайтеся подалі від "Лілеї" - обслуговування межує з хамством. Решту можу порадити особисто.

Друга частина епопеї з*явиться найближчим часом, тому не перемикайте канал :)))

Всім цалуси

Струдельською дорогою - до кондитерських мрій

Надихнула мене вчора моя сестричка Юськанка повісти тут, як я вчора експериментувала зі струделем.

Оскільки вчора був день студента, який мене вже, на жаль, безпосередньо не стосується, то я вирішила, як то кажуть, потішити свого Маркіянчика чимось файним. Для мого Маркіянчика, в принципі, все файне... Одначе, в його очах мало що може конкурувати з "мучним", а позаяк в нас в хаті - ябок навалом, то я зупинилась на струделі. І рецепт начебто не надто скомплікований, і ніяких зайвих витрат на інгредієнти не передбачалось.

Як пише у моїй кулінарній книжці, секрет струдельного тіста у тому - що воно з малим вмістом жиру. Я з тим не конче погоджуюся, зараз побачите чому. Отож, шоб забацати тісто, треба вам таке - 200 г муки, 5о г манки (мені довелось її докупити, бо в хаті її навіть приблизно не було), 1 жовток, щіпка солі, 50 г розтопленого маргарину ( самі розумієте не "Рами"), 6 ст/л теплої сметани і 4 ст\л теплої води. Всю ту ляпоту треба замішати на стільниці і місити доти, доки не почне відлипати від рук. Муки додавати "нізя". Скажу чесно, мені спершу не вірилось шо то реально - бо то була така собі жижа, без тістоподібних ознак. Але я вперета, і часом ця риса приносить позитивні результати. Тому, після наполегливо-натхненного місіння  жижа таки перетворилася на симпатичну кульку з тіста. Тепер цю кульку треба полити ще трошечки топленим маргарином і накрити мискою. Зверху на миску рекомендуються поставити баняк з гарячою водою і дати тісту так постояти хвилин 30. Як працює цей механізм з баняком, я не дуже розумію, бо ж у тісті дріжджів нема. Але, певно шось там воно робить. In any case, я вирішила все робити чітко за рецептом - бо тоді, якщо струдель би не вдався, можна все звалити на рецепт - мовляв, галіменький рецепт, я ж все правильно зробила... :) На цьому завершуємо з тістом.  ( Ще кілька практичних зауваг - як будете давати всі ті рідкі інгредієнти до муки з манкою - згребіть їх в купку, а по середині видлубайте ямку, і туди вже лийте. Бо інакше воно все розтечеться по стільниці, і ви його не "позбираєте". 2ге - як тісто вже буде замішане, зішкребіть ножем залишки муки і тіста з площини стільниці і домішайте до тіста. Так стільниця буде чистенька - і вам буде простіше на ній потім то тісто розтачувати.)

Тепер - начинка: 700-800 г ябок, 50 г родзинок, 100 г цукру, 1/2 ч/л кориці, і 1 ст/л коньяку. Абсолютно ніц складного.  Правда, яблучка вже добре б мати почищені ще перед замішуванням тіста, бо потім за тих 30 хв, що тісто гріється, важко все встигнути. Одним словом, яблучка пообирати і натерти на терці. Туди всипати родзинки ( бажано попередньо помити, а ще краже запарити). Вальнути туди весь цукор, корицю, і коньяк - і ретельно перемішати. У мене коньяк був, але ще не надпочатий, і мені не хотілося його відкривати заради 1 ложки. Тому я зупинилася на "Клюкві на коньяці" ( немірофф-ського виробництва) і думаю, що з нею воно може і ліпше.  З начинокю все.

Далі. Є ше шар між тістом і начинкою. Це - топлений маргарин, грам 10-15. А також, 70-80 г панірувальних сухарів  обсмажених також на маргарині. У рецпті було 100 г сухарів і 30 г маргарину. Але то мені виявилось забагато, і я рештки викинула, тому вам і раджу менше.

Врешті-решт - надання тому всьому струдельоподібного вигляду. Тісто тонесенько розтачати на стільниці.  У мене було так - як я замісила тільки тісто, то та кулька видалася мені на диво малою. Я навіть трохи засумувала - думаю, стільки роботи, а буде якийсь піцик, а не струдель. Однак, коли справа дійшла до розтачування, то корж (чи як то назвати) вийшов величезний, я аж мусила пообрізати краї, бо не влазило на стільницю. Отож, ту тоненьку паляничку намастити топленим маргарином, зверху - сухарями, а тоді аж - начинкою. Все це, obviuously, акуратно і рівномірно. Моя вам рада, бачите шо начинка вся не влазить, то не давайте всю. Бо я, через свою жадність втиснула майже всю (як каже мій тато: хто себе обділить, тому рука всохне:)), бо начинка дуже смачнюча, а потім не знала як собі з тим струделем дати раду - він був такий набубнявілий, що я не могла його перекласти у форму. Отож, струдель легенько загорнули. Вийшла така собі ковбасочка. Її зверху ще трошки помастіть топленим маргарином і перекладіть у форму. Я форму виклала пергаментним папером, і під ним і його трошки намастила маргарином - шоб не горіло. Але може ви маєте якісь ліпші методи (то і мені розкажіть). 

"Квітка" - випікання. (Знаєте, чому "квітка"? Бо в нас на Заході, як закінчували будувати хату, то зверху пришпандьорювали квітку, на знак того, що роботу закінчено :)) У рецепті рекомендували  - на середньому вогні десь 25 хв. У моїй братрурі ( духовці, для непосвячених) нема термометра, тому я орієнтувалася на "передачі" газової "ручки" - в мене є 9 позицій і я пекла на 4ій. Але пекла я десь хвилин 50, бо мені все то тісто здавалось сирим. Під кінець трошки підкрутила газ, щоб струдель зарум*янився. Вам так довго пекти не раджу, бо шкірка трохи пересохла. Як би там не було, користуйтесь сірничком, щоб перевірити тісто на готовність (сірничок легко заходить і тісто на нього не налипає - значить готове).  Мій струдель збоку трошки тріс, думається, від надміру начинки. Тому не перестарайтесь. Як витягнете - можете для краси чимось посипати, наприклад цукор-пудрою. Я дала ванільного цукру.

На завершення. Незважаючи на дещо батоноподібну зовнішність, струдель вийшов дуже смачний. Спитайте мого чоловіка :) і тісто файне :) Маркіян навіть спочатку не зметикував, що всередині теж є тісто - він думав, що струдель як кишка - шкірка повністю напхана начинкою :))) я аж йому мусила показати в перерізі такі тоненькі "закрутюльки" з тіста і пояснити, що той струдель скручується як рулет.

Отаке-во. Печіть  :) Доріг до самовдосконалення і самоствердження багато... випічка теж може бути однією з них :)

P.S. як будете заглядати в братруру до свого дорогоцінного творіння - робіть це обережно. Бо я попекла собі бороду.